Друга історія успіху — про шеф-кухаря трапезної Українського католицького університету. Кирило Карпишин розповів у інтерв'ю про те, чи складно керувати їдальнею одного з кращих вищих навчальних закладів України, де обідають міністри, народні депутати та відомі економісти. А також поділився думками про те, як шукати справу свого життя і чи потрібна для цього освіта.

Ми продовжуємо розповідати “Історії успіху” про людей, які починали свою кар'єру і працюють в Холдингу емоцій !FEST, про їхні досягнення та про те, що потрібно, аби бути успішним.

Кирило, розкажи, як ти потрапив у Холдинг емоцій !FEST.

Весною 2011 року я закінчив училище ресторанного сервісу та туризму у Львові. Це було незадовго до “Євро-2012”, і я чомусь уявляв собі, що ресторан у готелі буде перспективною роботою для мене. Але боявся, що навчальний заклад скерує мене на якесь непривабливе місце, тому почав шукати роботу сам. Надіслав резюме, мене запросили на співбесіду, і дуже швидко я влаштувався в “Мазох” кухарем. За рік я став шеф-кухарем. Тоді мені було 19. У цей час компанія дуже сильно змінювалась, нас багато навчали. Спочатку було трохи страшно — велика відповідальність. Працював навіть ночами, аби вчитись (посміхається). Це неймовірна школа, особливо через Євро-2012. Адже, насправді, нікого не вчать, як насправді бути шеф-кухарем чи менеджером. А тут ми відчули усе на собі!

З 2012 року змінилось дуже багато: після “Мазоха” я допомагав із запуском відкритої кав'ярні “Біля Діани”, потім зайнявся кейтерингом, згодом — УКУ.

Це було трохи незвично, бо “Мазох” - це ресторан, відомий у всьому світі. Можливо, не так відомий своєю кухнею, як концепцією і баром, але це — світове ім'я! А тут, в УКУ, ми відкривали їдальню. Точніше, трапезну УКУ (вул. Козельницька, 2а). Спочатку мені здавалось, що після ресторану йти в їдальню — не дуже круто. Я довго сумнівався. Насправді ж, це стало новим рівнем мого кар'єрного розвитку.

В УКУ дуже гарна технічна база, це один з кращих вишів в Україні! У “Мазоху” разом зі мною на кухні було 5 осіб, а тут у свої 22 роки я управляю командою з 50 людей. Тут постійно щось змінюється, ти не сидиш на місці. Тепер я відповідаю за розвиток усіх їдалень, а також займаюсь нашим кейтерингом. Наразі більше працюю над своїми управлінськими якостями, це мені дуже подобається.

А як же кухня?

Нею також займаюсь я. До того ж, їдальня УКУ за два роки стала дуже популярним місцем! До нас поїсти приїжджає багато людей з усього міста, часто це дуже поважні гості. Загалом, за день може прийти до 1000 людей. Це справді великий трафік для їдальні. Часом в місті впізнаю своїх клієнтів, ми вітаємось. Хоча спочатку я побоювався, що тут харчуватимуться тільки студенти (сміється).

В їдальні все уже працює, як годинник. Але коли я сумую за кухнею, у мене є кейтерінг, де я завжди можу творити щось нове. Мені дуже важливо не займатися однаковою роботою. І кейтерінг — це якраз гарна нагода для творчості! Постійно нові проекти, нові об'єкти, ніколи не буває спокійно. Наприклад, у серпні відкриваємо нову офісну їдальню на вул. Старознесенській.

Що складніше в роботі — їдальня чи кейтерінг?

Звичайно, кейтерінг. Іноді ти, як на голках, бо не знаєш, в яких умовах доведеться працювати на виїзді. Банально, чи буде кухня! А обслуговувати нам доводилось відомих людей, перших осіб... І коли в результаті ти бачиш вже у залі, як спрацювали менеджери, як спрацювала кухня, то пишаєшся своєю роботою! Мені подобається менеджерська робота. Водночас, в мене є багато кумирів серед кухарів, світових та українських. Тож я постійно розвиваюсь і в цьому напрямку. Між цим усім намагаюсь знаходити баланс.

Наскільки складно керувати командою з 50 людей? Успішна команда — це перш за все професіонали, чи вирішальні гарні стосунки між людьми?

Я досі шукаю відповідь на це запитання. У “Мазоху” доводилося вникати в усі особисті проблеми колег, адже середовище маленьке. А тут я сам стараюсь бути знайомим з усіма, активно спілкуватися, пам'ятати про важливі для них деталі.

Поки я керую, то вважаю, що маю підбирати людей, з якими мені комфортно працювати. В УКУ в нас є команда, яка розуміє мене — часом і без слів, ми можемо сказати одне одному усе, ми відкриті. В команді є багато людей, які не є кухарями, але дуже хотіли ними працювати. Одного дня до мене прийшла на співбесіду Катя з Донецька: червоні довгі нігті, гарний досвід роботи в маркетингу. Але вона мріяла бути кухарем. До того ж це зараз так модно, усі ці шоу (посміхається). Ми з колегами посперечались, що більше місяця вона тут не витримає, адже знаємо, яка це важка робота. Але так не сталося! Зараз вона працює у нас су-шефом.

Насправді, немає універсального підручника, що навчить бути кухарем. В людях треба шукати сильні сторони і вдало їх використовувати.

Читайте також: Історії успіху. Як керувати рестораном у 25 років?

Тобто хороший кухар — це талант і бажання?

Так, багато хороших кухарів, яких я знаю, не мають спеціальної освіти. Але вони хотіли готувати. З іншого боку, люди, що мають освіту, можуть бути посередніми фахівцями...

Дуже важливо людей мотивувати, аби було щось більше, крім зайнятості, зарплатні і колективу. Я намагаюсь підбирати молодий персонал, але у нас є поважна пані Надя, економіст за освітою, яка влилась у молоду команду дуже легко. А так, як вона варить перші страви, — не варить ніхто!

Роботу треба любити, інакше нічого не вийде. А навчитися можна завжди: зараз дуже багато класних курсів і майстер-класів, на які можна записатися, чи просто повчитися від колег. Усе працює, якщо є бажання!

Твій приклад показує, що в компанії (Холдинг емоцій !FEST) можна постійно вчитися, змінювати заняття і розвиватися...

Так, у нас все інакше, ніж в інших (сміється). Наші підходи, наші концепції. Багатьох це спочатку дивує. Але ті, хто тут залишається, має шалену можливість розвиватися! Ідеї наших засновників випереджають потік людських ресурсів, тому ми завжди у пошуку активних людей, які хочуть цього розвитку.

Ще одна важлива річ, яка відрізняє твою роботу від більшості закладів харчування у Львові — це залучення до роботи людей з особливими потребами. Розкажи про цей досвід.

Однією з умов у нашій роботі є працевлаштування неповносправних людей. Ми це робимо у співпраці з центром духовної підтримки осіб з особливими потребами «Емаус». Спочатку я дуже боявся, що не впораюсь, та й багато працівників не мали такого досвіду спілкування. Але зараз на кухні у нас працює двоє дівчат з особливими потребами, і хлопець — працівник залу. Це — надзвичайні люди! Вони не здатні збрехати, схитрити і дуже стараються. А головне, вони відчувають щирість в інших людях. У нас з цим проблем немає — вони члени родини, роботу без них я вже не уявляю.

Ти встигаєш відпочивати за усіма своїми проектами?

Довелося цьому вчитися. Бо крім роботи я ставлю перед собою все нові завдання, намагаюся розвиватися. Першим таким завданням було схуднути — і я це зробив, схуд на 25 кілограмів! (сміється) Потім вчився поєднувати роботу, особисте життя і відпочинок, досягнув і цього. Зараз мрію політати на повітряній кулі, скоро йду у відпустку і здійсню цю свою мрію!

А яке твоє хобі?

Так сталось, що окрім своєї роботи я нічого іншого добре не вмію. З моєю дівчиною ми розставили пріоритети — готую вдома лише я. Тому жартуємо з друзями, що моє хобі — це робота :)