Ліля Петровська могла стати політологом. Але одного літа її долю змінила “тимчасова робота” офіціантом у одній з найвідоміших у світі львівських ресторацій “Мазох-cafe”. Тепер вона HR-менеджер у Холдингу емоцій !FEST. Наша чергова історія успіху про те, як політологи стають кадровиками та про що вони мріють.

Розкажи, коли ти прийшла у !FEST?

Я почала працювати у компанії влітку після другого курсу університету. Мені було 19. Моя подруга тоді працювала в “Мазох-cаfe” і розповідала, як там класно, що, працюючи, я не братиму грошей у батьків. І в якийсь момент я вирішила, що справді не хочу залежати від батьків. Це така банальна потреба :) І я почала працювати у “Мазоху” офіціанткою.

Моя мама, викладач Львівської політехніки, дуже переживала, що її донька працює в такому скандальному закладі :) Взагалі, уся родина поставилась негативно до того, що я працюю офіціантом. Підтримав мене лише мій дядько... Та через три місяці я звільнилась, бо знову почалось навчання, і стало важко поєднувати його з роботою. Пригадую, коли я звільнялась, я була першою серед офіціантів за виторгом у той місяць!

Через кілька місяців я все-таки повернулася у “Мазох-cafe”!

Робота офіціантом у цьому закладі дуже незвична і непроста. Розкажи про неї.

Офіціанткою я працювала тільки у “Мазоху”. Це дуже емоційно, надзвичайно близький контакт з клієнтом. Ти маєш навчитись розуміти: хоче людина, щоб її шмагали, як вона на це відреагує, як говорити з гостями, якщо це пара. Дівчата тут повинні уміти зваблювати клієнта, і я маю на увазі не щось непристойне. Вони мають вміти розкривати людину до спілкування своєю поведінкою, поглядами, розмовою. Зробити людину розкутішою, інакше та не піде на контакт. У мене були випадки, коли люди спочатку були налаштовані до мене доволі негативно чи навіть агресивно, і мені було цікаво вивести їх на таке спілкування, коли б вони самі просили мене їх відшмагати (сміється).

А загалом “Мазох” - це маленька сім'я. Я не шкодую, що пішла звідти, але завжди, коли згадую, у мене з'являється відчуття ностальгії.

Після 9 місяців офіціанткою я мала розмову з Лесею Бонк (яка тоді очолювала відділ HR), вона сказала мені: “Здається, Лілю, тобі час рости”. “Звідки Лесі Бонк знати, пора мені рости чи ні?!”, - подумала тоді я :) І я почала працювати супервайзером, це тривало півроку. Ця робота — перехідний етап: ти вже не офіціант, але ще не менеджер, проте вже можеш щось пробувати. А потім я очолила заклад як менеджер.

Читайте також: Історії успіху. Як зробити рітейл бізнесом емоцій?

Не було страшно?

Я взяла трохи часу подумати, і вирішила спробувати. Попрацювавши там півроку, я вирішила піти з компанії, але мене перехопили дівчата з HR і запросили на роботу у свій відділ.

Це було в січні, а це в принципі дуже складний місяць. На той момент я зрозуміла, що вже зробила свій максимум для “Мазох-cаfe”. Я вважаю, що менеджер має віддати закладу все і навіть більше. Та коли ти перестаєш вносити у заклад щось нове, удосконалювати його — ти вже вичерпав себе. Менеджер не може бути механічним: прийшов, перевірив і замовив продукти, ні. Він має відчувати, любити цю справу, хотіти йти на роботу.

Коли я сказала, що йду, мені запропонували роботу з кадрами. І я подумала — чому ні?! Тим більше, після трьох років роботи в “Мазоху”, де ми лупцювали відвідувачів, катались на їхніх спинах, давали їм пити шот зі своїх грудей (сміється), це виглядало, як спокійна робота в офісі. Хоча насправді це зовсім не так!

Мій колектив у “Мазоху” повірив, що я звільнилась, лише коли я не вийшла на роботу :) Я вже три роки не працюю в цьому ресторані, але ще не було такого, щоб раз у тиждень я туди не зайшла.

Взагалі, я вчилась на політолога. Але я не знаю, чи колись застосую ці знання.

Багато кардинальних змін! Довго довелось вчитись, аби опанувати HR?

Робота у відділі персоналу — це не офісна робота. Я не можу назвати себе офісний планктоном, сказати, що мені нудно. Адже це не робота з паперами, а з людьми, в першу чергу. Це приємне спілкування, нові знайомства.

Маючи досвід роботи у закладі, я прекрасно розумію, що таке забути, випустити щось з уваги. Наприклад, коли ти працюєш на травневі свята і в тебе просто черги людей від відкриття до закриття ресторану. Хочу сказати, що попрацювавши на різних рівнях у закладі, розумієш, де які проблеми можуть виникати. Це неоціненний досвід. Думаю, він мені ще довго буде корисний у моїй роботі. Мені дуже пощастило, бо у всіх колективах я приходила на роботу, як додому.

В мене особливі сентименти до компанії, напевно тому, що це — моя перша робота.

Як вчилась? Я прийшла, мені показали усі програми. Я знала, що таке договір підряду зі своєї менеджерської роботи, але як з ним працює HR, я не уявляла. Щодня я спілкувалась з Вікою Антонюк (HR-менеджер компанії), одночасно здавала сесію. Було відчуття, що мою сесію зі мною переживав увесь відділ (сміється). Для навчання дуже багато читала законодавства, дуже важливо мати хорошого керівника і колектив. Це дуже мотивує, змушує робити речі, які раніше здавались нереальними.

HR – це дуже важливо. Адже люди, які працюють в компанії — це її головний ресурс. Працювати з людьми, вчити їх, ділитися емоціями — це має велике значення для мене.

Як шукати правильних людей і не помилятися в них?

Це дуже важко. Напевно, я ще не дійшла до того рівня, аби сказати: ця людина хороша, а ця — ні. Часто мені кажуть, що я помічаю тільки хороше в людях. Але я вірю, що так справді є і добре можна знайти в кожному. Як кадровик, розумію: якщо при першій зустрічі людина не вразила тебе, треба зустрітися з нею ще раз, подивитися на неї в іншій ситуації. Інколи люди роблять щось таке, чого ти від них і не чекаєш! У кожного є свій внутрішній потенціал, внутрішня краса, головне — це помітити. Це може бути питання секунди, ти побачиш вогник в очах і зрозумієш: ця людина справді хоче бути фотографом в “Арсеналі” чи це точно офіціант для оцього ресторану, ця людина буде рости, а цій не треба рости — їй добре бути барменом, це її робота.

За ці півтори роки, що я працюю HR, я виросла у своїх очах — внутрішньо і професійно.

А як ти любиш відпочивати?

Коли не працюю, то багато гуляю, дуже люблю виїжджати за місто. Цього року почала активніше їздити у різні українські міста. Мій дівич-вечір дівчата організували в Тернополі, я дуже цього хотіла.

Друзі про мене кажуть, що я не вмію відмовляти, коли мене про щось просять. Тому мені завжди є чим зайнятись (сміється).

Мене надихає моє оточення, для мене дуже важливі мої друзі. Також трохи почали займатись з чоловіком благочинністю.

Ще я дуже люблю “Маленького принца”. На кожному життєвому етапі він сприймається по-іншому. Ще з чоловіком любимо просто закутатись у плед і дивитись кіно :)

Ти мрійниця? Про що мрієш?

Вже три роки я мрію про собаку, але чоловік ніяк не погоджується завести її. Раз у тиждень він чує про те, що я хочу собаку, але на нього не діє ніщо! А мені байдуже, якого собаку. Я не хочу якоїсь конкретної породи, просто хочу такого друга вдома!

Ще одна мрія — побачити Італію. Цього року у весільну подорож нам не вдалося поїхати до Італії, але наступного року дуже хочу цю мрію здійснити. Але це не має бути поїздка у звичні туристичні місця. Я хочу кілька тижнів пожити у маленькому італійському селищі, орендувати там будиночок, італійське вино, домашня паста :)

І ще одна мрія, напевно її реалізація поки найдалі, - я хочу побачити захід сонця на океані.

Читайте також: Історії успіху. Шеф-кухар УКУ