Проект “Ukraїner” відкриває Україну. Команда Ukraїner’а організовує експедиції регіонами країни і розповідає про унікальні міста, села та людей нашої держави з допомогою статей, фотографій та відеороликів.

Ми також вважаємо, що Україна – чудова країна. Щодня намагаємось робити себе, місто та країну кращими. Тому вирішили стати партнерами проекту Ukraїner.

Команда нещодавно повернулась з чергової, сьомої, експедиції Поділлям. Одразу після приїзду ми поспілкувались з Богданом Логвиненком, керівником проекту, про враження від експедиції, Поділля і робочу атмосферу в команді.

Богдане, що особливого підмітили про Поділля в часі експедиції?

Поділля…, воно, напевно, найменш однорідне з усіх українських регіонів. На Західному і на Східному Поділлі живуть вже зовсім різні люди. І, якщо раніше їх можна було об’єднувати якось, то досить довгий час вони перебували в різних країнах, і саме по Поділлю “йшов” кордон і поділ. До прикладу, Бессарабія – дуже багатонаціональна, але свого часу вона була або повністю під Румунією, або повністю під Радянським Союзом. Те саме з Приазов’ям чи Закарпаттям, скажімо. А Поділля увесь час ділилося, по його території пролягали різні кордони. Тому воно різне і дуже важко сформувати, яке воно загалом. Та й ми намагаємося подолати стереотипи, а не сформувати нові.

Як довго ви були в експедиції? Скільки кілометрів проїхали?

Ми проїхали 5200 км за 21 день. Тобто, можете собі уявити, якими звивинами ми рухалися, бо з таким кілометражем можна два рази Україну проїхати поперек.

Який день з експедиції тобі запам’ятався найбільше і чим?

Одразу, звісно, пригадується те, що було наприкінці. Мені найбільше сподобався день з Олексієм Альошкіним. Це скульптор з села Букатинка.

Це був саме той день, коли чітко відчувалось, що вся команда експедиції була в шоці. Уявіть собі, молодий перспективний хлопець, батьки якого обіймали високі чини в Радянському Союзі в 70-их на старті великої кар’єри. Він одружений, і батьки дружини теж мають владу. Тож, вони кидають все - переїжджають в село. І 40 років живуть без душу та туалету: в річці купаються, в річці перуть, біля річки риють 20-ти метрову криницю, під хатою, до якої можна спуститися.

Потроху збирають покинуті хати в селі, щоб зробити музей. Олексій робить першу в світі скульптуру Джону Леннону одразу після його смерті і ставить в Могилів-Подільському незаконно.

У нього багато таких фантастичних історій. І спосіб його життя викликає захоплення. На таке абсолютна більшість не наважилась би. Але цій свободі і цій “казковості” способу життя багато хто може позаздрити.

Ще один день, який мені дуже запам’ятався, був якраз наступним днем. Ми були в Шершенцях Одеської області. І там нас приймали так, як раніше ніде. З величезним банкетом, парадом, сільським духовим оркестром. І це, насправді, нас налякало спершу.

Бувало так, що кілька разів районні держадміністрації або сільські чиновники намагались влаштувати нам якийсь маскарад. А це - зігнані люди, які абсолютно не хочуть нас бачити і не раді нашому приїзду, вони просто виконують свою роботу.

Тоді опиняємось в ситуації, коли ми це знімаємо, а воно нам абсолютно не потрібне. Ми ж знімаємо щирість та справжність, а тут нам зігнали людей на парад.

А в Шершенцях було не так зовсім.

Люди, які нас приймали, переїхали кілька років тому в село. Він з Одеси, а вона з Полтави: Дмитро і Надія Скорик. Вони роблять молочні продукти: йогурти, ряжанки. Я такої смачної “молочки” ще в житті не пробував. Кажу це, не через те, що вони нас нагодували добряче, а через те, що справді було надзвичайно смачно. Вони вже 2-ий рік виробляють цю продукцію і продають в магазинах Одеси.

А вразило мене в той день усвідомлення, що люди серйозно готувались до нашого приїзду. Цілий місяць. Наш візит став для них стимулом закінчити сироварню. Вони відкрили її за 2 дні перед нашим приїздом. Також вони закінчили хостел, який до цього був ще недоробленим. Хоча попередньо ми не домовляємось з героями, що матеріал “вийде” в світ.

Ми розуміли, що приїхали в місце, яке не те, щоб готували до зустрічі з нами, як з ревізорами. А готували, тому що мають що показати, але хотіли ще удосконалити все.

Це важливо?!

Насправді, для нас важливо розуміти, що ми робимо щось потрібне. Не лише тому що ми знімемо відео, хтось його побачить, надихнеться, проявить ініціативу і почне щось робити. Але й тому, що коли ми просто поїдемо по регіону, деякі місцеві люди зрозуміють, що вони ще не настільки досконалі, щоб нас прийняти, щось показати.

Була навіть така історія, коли ми їхали в експедицією Полтавщиною. Нам написала дівчина, яка слідкує за нашим проектом, що ми дуже вплинули на її життя, хоча ми не знайомі. Вона писала, що зрозуміла, що ще нічого такого не зробила, щоби ми могли зробити про неї історію. Але вона сподівається, що буде ще одна експедиція Полтавщиною, і до того часу вона вже щось таке зробить, що ми зможемо про неї написати. Це надихає!

Як Ви дізнались про подружжя в Шершенцях?

А це вони нас знайшли. Кілька людей нам їх радили. Ми подивились, що вони роблять, і вирішили приїхати.

До речі, у нас є така проблема під час підготовки до експедиції. Про більшість людей немає нічого в мережі. Про того ж Олексія Альошкіна, який вже 40 років “фігачить”, важкувато щось знайти. Проблема в тому, що він в селі, і до нього нормальні медіа не доїжджають. Я не кажу, що регіональні - не нормальні, але знайти щось дуже важко.

Цікаво, як працює ваша команда в експедиції. Чи ви обговорюєте щовечора зйомки, може, сперечаєтесь, сваритеся?

Ми дуже мало спимо. Буває таке, що рідко їмо і їздимо голодні.

Насправді, обговорення є, але їх мінімум. От коли сідаємо в машину і їдемо, тоді обговорюємо. Ми намагаємося не обговорювати людей. Може бути, що хтось нам сподобався, а хтось - ні. Бувають геть незрозумілі ситуації з людьми. Бувають герої, яких ми не розуміємо. Або ж вони видаються нам підозрілими. Навіть ця ситуація в Шершенцях видалась одразу підозрілою. Ми ж навіть не знали, як це знімати. Застілля - це точно не наш формат.

А як ви це знімали?

Все знімали вже наступного ранку.

Вертаючись до теми, власне, ми “насичуємося” різними історіями. Буває таке, що ми сідаємо в машину і мовчимо. По-перше, переживаємо. По-друге, іноді треба трішки тиші. Ми, насправді, дуже втомлюємось.

А після експедицій обговорення робите?

Буває - робимо, буває - ні. Іноді неможливо всіх зібрати. Всі з різних міст. Але після цієї плануємо зробити.

То що, не сваритеся?

Взагалі ні, але, звісно, і в нас є свої мікроконфлікти. У кожного - своя сфера відповідальності. І є процес зйомки. Тут паралельно працюють фотограф та оператори. І вони весь час один одному заважають. Але це природній процес. І його неможливо уникнути. Перший оператор один - Павло Пашко. Я і він, ми, в експедиціях постійні і незмінні. Ми передній екіпаж в авто. Задній екіпаж – постійно змінний, і це не те, що нам насправді подобається, а швидше, спосіб вирішення проблеми.

За увесь час у нас не було жодного разу, що ми от посварилися. Так насправді, у нас немає часу на суперечки та сварки. Процес в проекті настільки важливий і першочерговий, що оператори через кілька днів розуміють один одного без слів. Зйомки за зйомками. Дуже важливо, щоб між ними був тісний контакт. Хоча, звісно, люди змінюються і це не завжди вдається.

Куди б ти порадив поїхати на Поділлі. Людина має вихідні, 2 дні, куди їхати?

Бакота і місця навколо Бакоти. Це фантастика... Можливо, я такий захоплений ними, бо ніколи раніше там ще не бував. Мало ще таких місць залишилось в Україні. Бо я був у всіх областях України ще до Ukraїnera.

Я можу сидіти і дивитись на схід чи на захід сонця годинами. І там якраз ідеальне місце, щоб це робити. В такі місця треба їхати за тишею і спокоєм. І щоб мати можливість нічого там не робити. І це круто. Поїдьте до Бакоти.

Фото: Команда Ukraїner (Олексій Карпович, Поліна Забіжко, Mikhail Tsitou, Богдан Логвиненко)