Спілкуємося з Миколою Березою – актором Львівського академічного театру імені Леся Курбаса і театру Лесі Українки у Львові. Про життя, театр і акторський інтенсив для дорослих в Школі мистецтв вільних та небайдужих.

Коли ти почав займатись акторською справою професійно, чи змінилось твоє сприйняття світу, чи ти почав дивитись на речі по-іншому?

Я точно пам'ятаю момент, коли починаєш дивитись на світ і думаєш “а чому інші цього не бачать, чому вони так не реагують?” Акторство, насправді, особливо на початках, тебе провокує, розкриває. Звісно, залежить, до якого майстра ти попадеш і ще від різних факторів. Але, думаю, що воно на багатьох справляє такий wow-ефект. В мене це був, певне другий курс універу, коли ми працювали з Піранделло. Ясно що, — студенти, — ми лазили по місту, випивали. А в Піранделло є таке, що люди, вони існують, а насправді, вони всі мертві. Пригадую, ми вже добряче підгульнули, йдемо містом, шось собі дурієм, і я кричу, — “люди, ви всі мертві!” Оце та енергія, яка змінює щось в тобі. І зараз це відчуття в мене ще залишилося, хоча я розумію, що тепер цього важко досягнути, практично неможливо. Якийсь досвід тобі відкривається через роботу з новими людьми, режисером новим, акторами, партнерами, воно десь ще провокується, але повноти того першого ефекту досягти важко.

Що ти найбільше любиш в своїй роботі?

Іноді буває, чесно тобі скажу, така срака, шо просто починаєш себе картати: “А нашо я цим займаюся? Чоловіче, ну треба було йти в шось нормальне, в ІТ, наприклад.” Але я страшенно кайфую коли ти цей період проходиш, коли ти з нього вирулюєш і вирулюєш достойно. Іноді ти маєш круту роль, іноді це якась там ролька, але все ж ти є частиною тої роботи. І для мене важливий якраз той момент результату — до чого це все приводить. І тоді дивишся в підсумку і думаєш, — “справді, це круто”.

Вчора відбулась прем'єра “Розколяди” Курбасів на Youtube. Наскільки тебе торкає наша ідентичність, наскільки важливим тобі це здається і як ти це переживаєш?

Не хочеться бути голослівним, бо я не завжди і не у всьому дотримуюсь традицій, але, тим не менше, маю відчуття, що це дуже важливо для нас. Це як коріння. Ми недавно готували “Міф роду”, — там є різні пісні, іноді дуже різні, іноді схожі за мелодіями. І я кажу, це стопудово був принцип тогочасного Netflix, — в якомусь селі мали пару пісень, потім хтось з іншого села приходив і співав ці ж пісні, але по-новому, це ж як новий серіал на той же мотив, як розповідати стару історію в новий спосіб. У ті часи інформація передавалась якраз отак. А часом, коли це є ритуальні пісні, близькі до молитовних, то я розумію, що це про фундаментальне. Це називають “код нації” — як у вишивці, з різних узорів і кольорів складається орнамент. Розмаїтий, бо в нас велика країна, десь одні акценти, а десь інші. Але те різноманіття — це ще кайфовіше, це частина одного спільного міфу.

Чи переносиш ті речі, які відтворюєш на сцені, в реалії життя? Бо є багато крилатих фраз як то “а світ вертеп...”, “весь світ — театр, а люди в ньому — актори...” Як це відбувається в тебе?

Я тобі скажу інше. Зараз я вже більш безпечно почав з цим жити, якщо можна це називати словом “безпечніше”. Раніше в мене було таке, що ті історії, які провокувалися на сцені, в тій чи іншій мірі, починали з'являтися в житті. Це не так, що коли граєш Гамлета, то прямо сцени з п'єси стають реальністю, це про якісь окремі енергії чи події з тої роботи. Колись Жадана в інтерв'ю спитали “коли пишете, звідки ви берете сюжети?” Він відповів просто геніально, як на мене: “Я пишу про те, що зі мною було, і про те, що зі мною буде”. В творчості часто є таке, що коли ти занурюєшся і провокуєш цю енергію, то можеш прикликати це в життя, воно починає з тобою ставатися. В період, коли зі мною якраз таке тривалий час відбувалось, якось я пробував для себе зрозуміти як з тим дати раду. І раптом на вулиці зустрічаю одного фантастичного персонажа, я його називаю “Дон Кіхот”, ми часто з ним собі теревенимо про те, про се, не буду казати його справжнього імені, але це відомий чоловік в львівських тусовках. І ні з того, ні з сього, він мені каже: “Слухай, Микола, ну ти ж знаєш як з образу виходити? Ти ж коли зіграв виставу, якісь афірмації читаєш?” І починає мені розповідати оці механізми. Дивина! Я про це задумувався, і підсвідомо десь цей запит зробив, і відповідь з'явилась. Я розумів, що якимись речима, котрими він зі мною ділився, я вже користувався. Наприклад, в мене був ритуал — після кожної вистави відразу в душ в театрі. І фізично, і психологічно, шух, — то все з себе змити і відпустити. Для когось це може здаватись забобонами. Але коли мене це кілька разів так досить серйозно “копнуло”, я зрозумів, що ліпше перестрахуватися.

А розкажи якусь ситуацію зі зйомок кіно?

Перший знімальний день “Червоного” у Кривому Розі, ми знімаємо першим кадром останню сцену втечі (починали з кінця), де ми вилазимо на терикон. Перед тим треба пробігтися, все це з дрона знімають, крім того купа камер, кадр, де ми біжимо-біжимо, добігаємо до терикона і починаємо лізти. Ми зі зброєю, там повністю одягнені і оце все. І коли це вже якийсь четвертий-п'ятий дубль, я реально розумію шо я легені зараз просто..., я зараз здурію. І уявлення таке “як в перший день така двіжуха, шо ж буде далі?” Далі насправді було по-різному, десь лайтовіше, десь складніше. Але цей перший день я запам'ятав. А зі мною — дивлюсь — ще моя бандєйка ж біжить. І так з боку дивлюсь, — там вже нічо не треба було грати. Біжиш, задихаєшся, дерешся на той терикон. Нам в той момент було не до сміху. 

Але власне в акторстві найкрутіша комедія — це коли актор шось робить всерйоз, а всі просто животи надривають. Оце тоді висока комедія.         

Розмовляв Тарас Маселко
Фото Оля Дмитрів, Андрій Бомчик, Сашко Смолик

З 25 січня стартує акторський інтенсив Миколи Берези для дорослих у Школі Мистецтв вільних та небайдужих. 

Форма реєстрації та деталі тут

Телефон для уточнень: 096 119 07 75  

Довідка

Серед зіграних вистав Миколи: «Садок вишневий» за п’єсою Антона Чехова (2003), «Хвала Еросу» за філософським твором Платона «Бенкет» (2006), «Чекаючи на Ґодо» Семюель Беккет (2006), «Амнезія, або Маленькі подружні злочини» Ерік-Емманюель Шмітт (2008), «Сад нетанучих скульптур» Ліна Костенко (2009), «Лісова пісня» за Лесею Українкою (2011),«Зимова казка» Вільям Шекспір (2016), «Перехресні стежки» за Іваном Франком (2018), "Сни літньої ночі" за мотивами п'єси Вільяма Шекспіра (2020), "Герої хаосу" – варіативна вистава-дослідження (2020). 

Незалежні театральні проєкти: Тамада, Ректор, «Диплом» Сашко Брама, Львів (2013); Христофор, «Мама Маріца - дружина Колумба» за Марією Матіос, Львів (2013); Амбруаз Боннет, «Афродизіак», «Дикий театр», Київ, режисер - Максим Голенко (2017); Михайло, «Чому не вижив Михайло Гурман?» за «Украденим щастям» І. Франка, спільний проект Київського театру «Золоті ворота», Маґдебурзького театру (Німеччина), режисер - Стас Жирков (2017). 

Фільмографія: 2011 – Михайло Колодзінський, «Срібна земля», режисер – Тарас Химич; 2012 – Войтко, «Брати. Остання сповідь», режисер – В. Трофименко; 2012 – Продавець, «Тіні незабутих предків», режисер – Л. Левицький; 2016 – охоронець "SelfieParty", режисер - Л. Левицький; 2017 – Червоний, «Червоний», режисер – Заза Буадзе; 2020 – Червоний, "Червоний. Без лінії фронту", режисери - Заза Буадзе та Тарас Ткаченко.