Пан Богдан ділиться розповідає про своє життя. То ж, читайте та знайомтесь ближче.

Я народився в селі Дусанів, Перемишлянського району. Дитинство провів в кращих традиціях колгоспу. Батьки з самого рання йшли в поле, а я залишався з братом на господарстві, яке було зовсім не маленьке. З малих літ навчився працелюбства та впертості.  Шкільні роки того часу, зовсім були відмінними від сучасних. Кожен школяр, починаючи з першого класу, мав щодня назбирати по 300-400 кг. бульби, буряка чи качанів кукурудзи. Виїхати з села було складно, оскільки не вистачало робочої сили. Для того треба було отримати відкріплення, яке мала дати сільрада. 

Після закінчення школи я подав документи в повітряні війська. Отримавши позитивне рішення, в 17 років відправився в далеченький шлях до м.Рязані. Там я отримав перший вишкіл, першу життєву школу та перші стрибки з парашуту. Іншої оцінки, окрім відмінно там не було. Простудіювавши рік часу в Рязані, я повернувся додому, аби мене скерували в інші війська. Там трапився  файний трафунок: переплутавши документи, мене відправили в морський флот. Але в списках мене не було, і коли я приїхав в Калінінград на службу, то мені відмовили. Шукали мені нове місце довго, звозили в цей час в Балтійськ, Піонерськ і інші міста і, хай йому грець, всі групи були сформовані. В решті-решт, я попав у містечко Колосівка, де прослужив як телефоніст далекого зв’язку. 

Після того, була Нова Земля та Земля Франца-Йосифа - острова, посеред Північно-Льодовитиго океану. 12 місяців зима, все інше – літо, так ми говорили про нашу службу. Після холодних та суворих днів, я повернувся додому, де отримав бажане відкріплення, і поїхав до Львова. 

Після військової служби тяжко гарував на будівництві, а саме на Ламповому заводу («Іскра») та на «Електроні». Після того попав на танковий завод, де працював слюсарем. Розбирати по деталям військові танки, мені були по душі. Але якраз трапилась вдала нагода, і мені запропонували роботу на нашому летовищі. Не роздумуючи, я перейшов в аеропорт на посаду вантажника. Там я отримав можливість спілкуватись з людьми, а це я дуже полюбляв. Помітивши мій характер, керівництво перевело мене на посаду борт-провідника і я отримав свої крила. Пізніше став борт-оператором. Встиг попрацювати на летовищах Гомеля та Москви (Внуково). Після постійних відряджень та поїздок, я вже на постійну основу повернувся до Львова. 

Якось мені прийшла незрозуміла відкритка, з незрозумілим текстом та сенсом. Я одразу подався до пошти, щоб знайти правильного адресата. Прийшовши, за віконцем мені впала у вічі файна дівчина. Через півроку вона була вже мені дружиною, яка подарувала любу доньку. Після одруження я став думати про власне приміщення. Дочекавшись  на видачу квсвоєї черги на квартиру, мені відмовили, оскільки загубились відповідні документи. Але за часи своєї праці я набув безліч потрібних зв’язків, і в кінцевому варіанті я достукався до самого міністра авіації CPCP, який видав розпорядження про видачу власного приміщення, в якому живу по цей день.

Повернувшись до львівського летовища, я почав стрімко розвивати свою кар’єру. Диспетчер по загрузці літаків, керівник зміни і … заступник директора аеропорту  Під час своєї праці познайомився зі всіма президентами, міністрами, зірками, які переступали поріг Львова. В аеропорту провів третину свого життя, улюблена справа приносила неабияке задоволення доти, поки не почали розходитись думки з керівництвом. Я пішов... Наступна моя робота була черговим в Личаківському районному відділі. 

У травні 2009 року я отримав деяку привабливу пропозицію від свого друга, який працює в мережі !FEST. Робота мене дуже зацікавила, і я одразу приступив до своїх обов’язків концептуаліста в «Найдорожчій ресторації Галичини».

В моєму житті було дві професії, перша – аеропорт, друга – Найдорожча ресторація Галичини. І шукати іншої я не збираюсь. Направду, в обох випадках, ціль одна – зустріч, привітання та супровід гостей. Саме це цінне для мене, коли відвідувачі з задоволенням залишають заклад, зі словами «Велике вам дякую».